Інфантилізм як корінь зла

[eustafius]

Юнг влучною фразою охарактеризував суспільство початку 20 століття, назвавши його дитячим садком, який розрісся й роздувся до небачених розмірів. Українське суспільство у всій своїй масі та проявах є глибоко інфантильним явищем. 

 

Сучасну Україну всі звикли порівнювати з підлітком. "Ащо ви хотіли, це ж всього-навсього 19-річна дитина, що від неї можна вимагати в такому юному віці" тощо. І це радесенько сприймається, всі ж розуміють - дійсно, а що від дитини хотіти, нам ще рости й рости. А те, що ця дитина має за плечима не одну сотню років подібних спроб і  в загальному потягне на дебелого вуйка, який сором'язливо ховає свої козацькі вуса і хворіє на справжнісінький інфантилізм, всім соромно зізнатися. А декому вигідно таке приховувати.

Коріння цієї психологічної недуги ховається в банальній відмові приймати власні рішення, хвилюватися й шукати вірний вихід. Набагато легше робити так, як скажуть інші, виконуючи їхні поради, а в гіршому випадку накази. А ще вічний страх образити тих, хто дбайливо пропонує готовеньке (віра в доброго царя, поневіряння між сильними сусідами і т.д.).
Легше заритися у власних дріб'язкових проблемах, у мізерному самолюбстві - як наслідок отримати море самообману. "Якби в роті гриби  то ми б!..... Ех....." І ці всі невирішені на кармічному рівні життєві задачі ярмом падають на шиї наступних поколінь. Перекладати свої проблеми на когось, навіть якщо це власні діти, набагато легше, ніж самим за них відповідати. 
Інфантильні особи як правило виховуються в колі некомпетентних батьків і педагогів, багато з яких самі ж протягом власного життя залишаються дітьми. Вони усвідомлюють, що в їхньому дитинстві були допущені певні промахи у вихованні, і вони хочуть виправити їх в наступному поколінні. Але не можна в дитині скорегувати ті помилки, які батьки самі ще не навчилися випраляти. 
Треба знайти в собі сили і сміливість стати по справжньому дорослим, у кращому сенсі цього поняття. Тобто навчитися долати сумніви, тривоги, тугу й невпевненість, комплекси і страхи, нестачу критеріїв і проблему вічної невідповідності великих потреб і маленьких можливостей. Це скаже будь-який психолог. Тільки тоді можна буде вільно радіти кожному дню, розуміти що ті рішення, які приймаються - вони твої і нічиї більше, це дає відчуття того бажаного щастя і самореалізації. Для окремої людини і для цілого суспльства вцілому. Як пишуть в книгах по психології - бути гармонійним і сильним. Бо твоє життя - це твоє життя. 

Українському суспільству необхідно це усвідомити й нарешті перестати гратися з серйозними речами. На прикладі помаранчеої революції чітко видно результат подібної гри. Коли одна частина суспільства діяла розважливо, то ті хто отримав у руки плоди цих дій, як останні шибеники спустили все нанівець, замість того, щоб довести справу до кінця. В результаті маємо ще одних шалапутів, зі своїми психологічними травмами, історія закрутилася в чергове кільце нескінченної причинно-наслідкової спіралі. 

Навіть в найгірших ситуаціях є мінімум два виходи. Українське суспільство завжди має шанс самостійно вирішити свою проблему. Інша справа, коли ж воно нарешті його використає і поверне хід подій в більш конструктивне русло. В ту площину, де Українська Історія перестане бути  ланцюгом втрачених можливостей.

Comments

[eustafius.livejournal.com]

а навіщо йти в той клуб? такі клуби в як правило ліквідуються, щоб дати дорогу і шанс еліті без кавичок

[oceanvic.livejournal.com]

Так, або ліквідувати, або ждати поки вони помруть "естественным путем".
Перший більш приємний, але як жінці трохи страшно, що зникнуть "сірники та сіль".
Якщо чесно, боюсь "беспорядків".

[eustafius.livejournal.com]

я теж
тільки приємніший варіант може наступити тоді, коли нам від нього буде ні холодно, ні жарко...)