(no subject)

Нещодавно.
Йду абсолютно незнайомим містом. Широчезні автомагістралі, автівки шугають зі скаженою швидкістю, будинки здіймаються байдужими шпилями кудись вгору, навколо вируюче людське море, яке розпорошується в різні боки невпинно й динамічно. Намагаюся пробратися лабіринтами смугастих переходів, авторух не реагує ні на перехожих, ні на зелене світло для пішоходів. Ніяк не можу зрозуміти де я. Потім приходить чітке усвідомлення "Москва". "Так вот ти какая.... Ні, Київ набагааато затишніший, спокійніший, рідніший..."
Звідкілясь з'являється навіжений трамвай і пролітаючи повз, обдає мене і тих хто поряд стовпом води з великої калюжі. Всі нашарахано й обурено притискаються до якоїсь бетонної стіни. Я розумію, що треба змиватися звідси, навіть бачу потрібну вулицю, але тре в когось запитатися, як туди дістатися. Повертаюся до якоїсь жіночки й питаю: " Скажицє пажалуста, как прайці на вооон ту уліцу!" Вона мені розказує, і додає :"Імєйцє ввіду, ви в Пітєрє!" Я аж прокинулася. А в голові  "Горад-сказка, горад-мічьта, пападаєшь в єво сєті........"

Але до чого це я. В часи, коли довго і нагло не видають зарплату, коли китайські студенти оплачують навчання мандаринами, коли в шухляді заничкована пляшка червоного вина, але подільські пагорби змушені чекати своїх героїв, бо вони (герої) забили болт поки не мають на то часу, а офісні умови доводять до сказу мою творчєскую натру, піду-но я в ботсад на магнолії полюбуюсь. Кажуть, розцвіли. Кажуть, заспокоює.