Дикість як межа

Зараз нет вибухнув реакцією на мовний закон. І доволі часто зустрічається думка про те, що будь-які відкриті протестні дії безрезультатні. А ті, хто цим займається, ризикують виглядати дикунами (цікаво в очах кого, мабуть іноземної спільноти). Не торкаючись того, якими методами та чемна спільнота сама бореться з подібними викрутасами власної охуївшої влади, хочу дещо пригадати.

У буремному 1919-му уряд УНР неодноразово мав неприємні прецеденти з одним намаханим отаманчиком. Його звали Омеляном Волохом і він керував 3-м Гайдамацьким полком. Він ще на початку року висловлював ідею приєднання до совків, а після листопадової катастрофи, на загальній нараді, відкрито заявив про це перед Петлюрою і ко.

Де факто це було зрадою, за таке без суду і слідства мав відбутися розстріл. Про що й заявили Петлюрі кілька полковників. Але ні суду, ні слідства над цією справою не було, бо Волох випрохав у головного отамана помилування. А потім просто перестав виконувати його накази. За кілька днів один з командирів 3-ї Залізної дивізії запропонував Петлюрі захопити і роззброїти цього засранця разом з його Гайдамаками. Але, увага, Симон Васильович був проти кровопролиття і відмовився від таких дій. 

Тієї ж ночі отаман Волох захопив державну скарбницю (!) і зі своїми хлопцями від'їхав до табору більшовиків.
Ну, його все одно в 37-му розстріляли, але.
Як на мене, це дуже показовий приклад, який мусить бути щепленням від подібних епік фейлів.