(no subject)

Творчі процеси
зупиняють
свою природню репродукцію
й вирішують
розмножуватися спорами.
Панельні блокади внутрішнього сприйняття
відсвічують
теплими кульками
електричного світла.
В хвилини найбільшого загострення інтуїції
вони гріють єство
своїми ймовірними перспективами.
Спринтерський рух думок рятує
від самозреченості й самотності,
він живить
далеко сховані батарейки осмислення.

Коли гравітаційні хвилі почуттів штормовими ударами б'ють по черепно-мозковій коробці, тоді хтось каже, що голова болить від підвищеного тиску. Тиск дійсно підвищений. Стратегічний тиск навколишніх умов на твою вразливу, й від того таку агресивну свідомість. Її потік нагадує священний Ганг. Де купаються мільйони людей, бовтаються священні й брудні корови, де спалюють купу трупів й виливають в нього всіляку гидоту. А потім дивуються, чому це він починає висихати. А він не висихає, він ховається від всіх зовнішніх набридливих і дурнуватих чинників, що хочуть очиститися від власних гріхів за його рахунок. А ти в той час заходиш все далі й далі, в якийсь незрозумілий глухий кут. Б'єшся в ті стіни покищо лише головою, інколи розбиваєш об них кулаки. Але все лишається на своїх місцях. Деколи сняться маленькі вагончики, що забирають всі метушливі проблемки й везуть їх кудись ген далеко. Та сняться вони не тобі. Тобі сниться щоразу нова лабіринтова дорога, що ніби знущаючись заводить все далі й далі, в невідомі темні простори твою уяву, й кожен раз лишає її сам на сам з незрозумілим мороком довгих коридорів. Але байдуже, що там годі щось вгледіти, бо ясно відчувається присутність мільйонів дерев'яних табличок, потрісканих від старості, подекуди геть нових, нерідко пофарбованих, чи вкритих нестерпно тхнучим лаком. І кожна з них то гойдається на товстій шворці, то прибита до стіни ржавими цвяхами, рідше до стелі. Більшість валяється просто під ногами. На кожній є свій напис. І ти точно впевнений, що прочитавши хоча б один з них, дізнаєшся ТАКЕ!.... Та той нахабний морок таки стає на заваді до омріяного знання. А тобі лишається лише внюхуватися в запахи дощечок і вмирати з цікавості й безсилля. От чому ти ставишся до свічок як до якихось сакральних маленьких божеств. Бо ти впевнений, що світло ліхтарика буде безсиле. Електрика невзмозі бути настільки відвертою, й існувати життям живого вогника. Восковий божок картинно, але впевнено, й досить життєздатно всотує всю твою увагу в жовтий німб своєї величі.
В цьому є якась загадка. А загадка завжди була ключем, який підходить до всіх дверей. Але чи відчиниш ти їх, це залежить лише від тебе. Тому вона настільки приваблива.